Чиїсь міцні руки підтримують з обох боків, адже це вже п'ятий день голодування.
Зібралося безліч людей у заборонених вишиванках і з забороненими синьо-жовтими прапорами.
Українська незалежність виколихувалася в мені ще тоді, коли вимовляти разом слова "Україна" і "незалежність" було неприпустимо й небезпечно. Тисячі українців у різних поколіннях поплатилися життям за це словосполучення. Воно було омріяне та водночас заборонене. Воно відлунювало свободою, яка була пекельним страхом для тоталітарної держави.
"Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Україну", - багатоголосо розспівувала наша родина за столом. Я малою теж співала в родинному хорі, слухала уривки дорослих розмов і думала: "Яка вона - ця незалежна Україна?"
"Нікому не розповідай того, що ми вдома говоримо. Це наші родинні таємниці, вони нікому не потрібні", - нагадували батьки. І я, ще зовсім маленькою, стала частиною загальної шизофренії, коли на вулиці, в садочку чи школі ти говорив і робив одне, а вдома, в родині, - інше.
В моїх дитячих мріях Україна, про яку розповідала родина, була дивовижною, як Шевченкова Катерина; героїчною, як козаки на портретах, що висіли на стінах; сильною, як Піддубний, про якого ходили легенди; барвистою, як рушники, що прикрашали хати; гордою, як Лесине "щоб не плакать - я сміялась"; незламною, як численні безіменні українські герої, що витримували табори і поверталися до рідної землі, яка прагнула незалежності. Вони поверталися, бо любили. А ще вона була до болю щемливою і таємничою, бо кожен, кого я розпитувала про щось "заборонене", знижував голос і частіше казав: "Підростеш - зрозумієш". Здавалося, що від мене приховують щось важливе, те, що мені необхідно знати, щоб зрозуміти себе: свій рід, в якому багато імен, які не вимовляють уголос; свою землю, по якій завжди топчуться окупанти. Я мусила швидко дорослішати, щоб дізнатися про все це і знайти свою Україну.
Україні також треба було знайти свою ідентичність. Серед "радянських республік - сестер" їй було складно, некомфортно й небезпечно. Тоталітарний радянський режим вже давно знищив сам себе й ставав усе більш відразливим. 19 серпня 1991-го в Москві був створений державний комітет з надзвичайного стану - ГКЧП. Той путч буквально розгортався перед моїми очима. На світанку я сиділа на порожньому березі кримського Сімеїза і спостерігала, як у бік Горбачовської дачі у Форосі рухалися військові кораблі. Я ще не розуміла, що відбувається, і побігла дзвонити батькам. Але телефони у Криму мовчали. Я навіть не могла уявити, як хвилювалися тоді батьки. Мій план складався з двох пунктів: спокійно чекати, доки з'являться хоч якась інформація та зв'язок, і за будь-яку ціну взяти квитки, щоб повернутися з Криму додому. У повітрі віяло змінами та свободою. Щось подібне я відчувала під час студентського голодування, яке ми оголосили з моїми побратимами й посестрами в жовтні 1990 року. Мені цей смак свободи подобався.
Зерна свободи закладалися не тільки в родинних бесідах і на зібраннях, а й проростали з українських пісень, які не могли заглушити навіть найжорсткіші антиукраїнські закони. Нові композиції підсилювали звучання традиційних та вже народних мелодій.
1989 року владу істотно вразила музика. Того літа в Чернівцях пройшов перший фестиваль "Червона Рута", який зібрав тисячі людей у заборонених вишиванках і з синьо-жовтими прапорами. Ці "палкі націоналісти" настільки набралися сміливості, що прямо на сцені виконали "Ще не вмерла Україна". Голос Василя Жданкіна не тремтів. Сам факт публічного виконання цієї пісні був як грім серед ясного неба і свідчив про те, що українців вже не зупинити жодними заборонами, не залякати, що тих, чия пам'ять зберігає українські символи й цінності, набагато більше, ніж можна було уявити, що нитки національної пам'яті не розірвано. Вона міцно тримає покоління за поколінням, і жодним радянським силам не вдалося її зруйнувати. Україна проявлялася в суспільстві то тендітно, то гучно. Але вона більше не ховалася від самої себе, а об'єднувалася. Той фестиваль у Чернівцях показав, що свідомих українців значно більше, ніж здавалося. Кожен носив Україну в серці.
Мені близько п'яти років. Я вже вважаю себе "дорослою". Разом з татом ми згадуємо улюблені пейзажі та малюємо їх. "Запам'ятай: найкрасивіше поєднання кольорів - блакитний і жовтий", - каже тато, підмальовуючи жовтим кольором наше небо. "А мені подобається червоний із зеленим. Дивись, як прекрасно виглядають червоні квіти на траві", - додаю я свій внесок у нашу спільну акварель. Кажу це не тому, що мені не подобається татів вибір, просто в мене, як у п'ятирічної дитини, є своя думка про світ. "Звісно, це дуже гарно, квіти, трава або червоні яблука на дереві. Просто запам'ятай, що жовто-блакитне поєднання - найкрасивіше. І це моє найулюбленіше. Це наше українське небо і житнє поле. Пам'ятаєш, як ми йдемо через поле до бабусі? Це справжнє диво!" Я киваю головою, бо люблю цей шлях до волинської бабусі через житнє або пшеничне поле з безкраїм небом, що простягається від лісу до далеких тополь, до яких ми ніколи не наважувалися дійти, бо це дуже далеко. Це так гарно, що аж очі вбирає, як каже бабуся, але я все одно не розумію, чому саме це поєднання я повинна запам'ятати. Намагаюся щось уточнити, але тато вже усміхається, жартує і просить нікому не розповідати, бо це буде наш секрет. І я носила цей жовто-блакитний секрет у своєму серці аж до 1990-х.
Спостерігати синьо-жовті прапори перед будівлею Верховної Ради - це досі дивовижне видовище. Проте тепер їх вже не приховують від сторонніх очей, від кадебешників, які раніше нишпорили на всіх масових заходах, - прапори майорять у прямому ефірі. Люди, які їх несуть, скандують: "Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність!" І від цього кожен українець відчуває клубок у горлі.
У нашій сім'ї 24 серпня було майже свято - переддень маминого й татового одруження. У якийсь інший рік ми готувалися б, обговорювали меню святкового столу. Але зараз найголовніше в меню - шанс, який не можна втратити, який треба втримати силою думки. Силою бажання мільйонів людей, сфокусованих на вікні можливостей, яке відкрилося для нашої країни. Тато періодично обхоплює руками голову, бо сили не вистачає слухати депутатів, які ніяк не наважаться обрізати радянські пута. "Колю! Не рви собі серце", - мама заспокоює тата, а сама хапається щось переставляти, перебирати, щоб відвернути увагу від нестерпно довгого очікування дива.
Верховна Рада України вирує, там свої пристрасті. Під будівлею ВРУ зібралося море людей із синьо-жовтими прапорами, які не відступлять, доки не почують бажаного: "Проголосували". Я впевнено знаю, що вони не відступлять. У моїй пам'яті спливає флешбек. Рівно дев'ять місяців до проголошення незалежності. Жовтень 1990 року, студентське голодування, яке пізніше назвуть Революцією на граніті, на площі Жовтневої революції. Саме ми, тодішні студенти, перейменували цю площу на майдан Незалежності й оголосили її територією, вільною від комунізму. Це був час перелому для всієї України, яка виривалася з радянських лещат, і їй потрібна була допомога.
15 жовтня. Я беру участь у марші студентів, які оголосили безстрокове голодування, і ми прямуємо до Верховної Ради. Наша мета - добитися виконання наших вимог. Ми не просто відмовляємося від їжі — ми прийшли змінити країну, в якій нам жити і бути господарями. "Україні - волю!", "Геть Масола й Кравчука!" лунає над печерськими пагорбами. Навколо майорять синьо-жовті прапори, ніби ми вже в майбутньому, де цей прапор офіційно заборонений, як і гімн, як і тисячі імен борців за Україну. Але тут і зараз усе це з нами і в нас. Тому це здається майже нереальним. Мене підтримують з обох боків чиїсь дужі руки, намагаються оберігати, адже це п'ята доба голодування. Відчуваю себе бадьоро, можу йти без допомоги, але не відмовляюся від підтримки: коли ми разом - ми сильні й непохитні. Ми - єдиний великий міцний організм, якого не розігнати, не знищити, не залякати. А залякати нас намагалися: "Нада их давить танками!", "Треба очистити площу від студентів!", "Все скоро закінчиться, але скільки буде трупів!" - кричали з трибуни Верховної Ради тодішні "слуги народу". У такі моменти головне - не зрадити своїм принципам, не слухати голосів недалекоглядних, не звертати зі свого шляху і пам'ятати слова Степана Бандери: "Ніщо не спинить ідеї, час якої настав".
За дев'ять місяців до проголошення незалежності, ми, колишні студенти, були готові віддати все заради того, щоб дожити до цього дня, коли все українське стане відкритим і легальним, коли можна буде гордо дивитися в очі нашим героям, які боролися до нас. На щастя, обійшлося без жертв і смертей, хоча ми й підірвали своє здоров'я тими гранітними протестами.
24 серпня 1991 року. У стінах Верховної Ради Левко Лук'яненко, використовуючи звичайний шкільний зошит, пише Акт проголошення незалежності України. Цей момент був пронизаний символізмом - адже Левко Григорович народився саме 24 серпня. За свої переконання щодо від'єднання України від Радянського Союзу він провів у в'язниці 27 років, навіть перебував у камері смертників, але не здався і не відступив від своєї мрії. Тепер він, нащадок козацького роду, творить нову історію своєї країни. Через два десятиліття після цього важливого моменту, у День Незалежності, ми з паном Левком сидимо в гримерці "5 каналу" і разом згадуємо ті незабутні емоції.
- Щиро дякую, Левку Григоровичу. Ваш приклад і незламний дух стали для нас джерелом натхнення і не дозволяли здатися. Пишаюся тим, що маю честь вас знати.
- Це я вам вдячний! Саме ви - молоді студенти - нас надихали, бо мали ми кому передати Україну з покоління в покоління.
Ми з'єднуємося в обіймах, що символізують єдність поколінь та ту спадкоємність, яку Росія століттями намагається знищити. Ми обоє витримали свою боротьбу та вижили. Левко Лук'яненко - у камері смертників, я - на граніті, де мене мали розчавити танками. Це означає, що наша місія на цій багатостраждальній і дорогій нам землі ще не завершена.
Серпень 1991 року сповнений напруженості, що майже не дає дихати. Відчувається, ніби всі предки, які віддали життя за нашу землю, стоять за спинами й шепочуть: "Ви не маєте права схибити". І це відгукується в кожному з нас, у нашій ще не проголошеній державі. Радянська тоталітарна машина ослабла, і це була можливість, яку не можна було втратити. У Верховній Раді сиділи ті ж самі комуністи, які розганяли патріотичні мітинги, ненавиділи все прогресивне й намагалися придушити наш перший Майдан - Революцію на граніті. Жодних підстав довіряти цим людям не було. Їм не вірили ані ті, хто невідривно слідкував за новинами, ані "Народна рада", яка знаходилася в тому ж залі. Але тепер не можна дозволити зневірі зупинити нас на шляху до мрії.
Мені три рочки. Мама просить мене прочитати вірш. Гості гомонять і посміхаються, чекаючи на щось про зайчиків чи жабенят. Мама підбадьорює: починай.
То хоч в серце біль заходив,
Щоб не лити сльози, я сміялася.
Я занурююсь у твори Лесі Українки. У свої три роки це справжнє диво. Гості обмінюються здивованими поглядами: неймовірно!
Мама: "Анжеліко, хто автор цього вірша?"
- Це я, мамочко, написала, - усміхаюся і біжу у своїх дитячих справах.
Зазвичай дорослі сміються, але я відповідаю з усією серйозністю. Вірші Лесі Українки та Тараса Шевченка, які мені читають батьки і які оселилися в моєму дитячому серці, я відчуваю як свої власні, рідні та невід'ємні частини мене.
З усього, що я з моменту народження сприймаю, чую, відчуваю, співаю, декламую, пишу, малюю, формується моя любов до рідної землі. Велика і безмежна, як сама Україна. Без усіх цих історій не було б моїх Майданів, волонтерської діяльності, поїздок на фронт, "Території А", різдвяних містерій, меморіальних заходів, які я, як хрест, несу з року в рік на своїх плечах, і багатьох інших моїх великих і малих битв за Україну.
24 серпня я не стримую сліз, згадуючи продовження Лесиного вірша:
Безкомпромісна зброя гумору
Я відчуваю страх перед капітуляцією.
І, забувши давню гордість,
Ллю сльози, щоб не реготати.
Це сльози радості, адже ми майже досягли нашої мрії. Адже випробування, через які ми пройшли, виявилися немарними: безкінечні протести, погрози виключення з університетів, допити в КДБ, знепритомнення на холодному жовтневому граніті, безсонні ночі. Коли в серпні 1991 року 392 депутати підтримали Акт проголошення незалежності України, ми зрозуміли, що всесвіт на нашому боці.
"Незалежність нам дісталася без жертв - тепер змушені віддавати борги", - заявляє черговий експерт, коли Україна вже обпалена війною. Не знаю, де була ця людина, коли ми, зовсім молоді, виходили на гранітну площу, розбивали наметове містечко і оголошували голодування; коли на Помаранчевому Майдані ми повстали проти брехні, від якої так важко очиститися після 70 років загальної облуди; коли ми стояли на обгорілому Майдані 2014-го і прощалися з Героями Небесної сотні, коли ми крок за кроком здобували право України бути Україною.
Сьогодні незалежність - це люди в пікселі, які стоять живим щитом між добром і злом, цивілізацією та хаосом. Це мої близькі й друзі, які стали на захист України. Це ті, хто повернувся з війни на щиті, як мій назавжди 46-річний дядько Олег Михайлов. Незадовго до першого воєнного Дня Незалежності у 2014 році я вперше побувала на фронті серед добровольців, з якими воював мій дядько Олег. Я хотіла бути поруч із тими, хто стоїть на варті свободи, і подякувати кожному, для кого незалежність - це не офіційні заходи й великі концерти, а піт і кров, гідність і любов. Відтоді я майже не святкувала свого улюбленого свята на концертах у мирній частині країни: щороку була поруч із велетами духу - українськими захисниками. Мої Дні Незалежності неодноразово проходили на базі "Вовків Да Вінчі", де сцена й лави зроблені з ящиків із-під патронів. Це мій улюблений зал і найдорожчий партер. Для мене велика честь співати для найкращих людей нашої країни. Пишаюся кожним, дякую всім батькам, які виховали справжніх воїнів, схиляю голову перед кожним, хто віддав життя за Україну.
Наш шалений марафон боротьби продовжується. Святкувати зараз не час, але перед нами відкриваються нові можливості - не просто закріпити незалежність, а зруйнувати імперію, яка завжди була і залишається тюрмою для народів. Українці мають складне завдання, проте ми впевнені, що здатні його виконати. Ми знаємо, як не помилитися, не зійти зі свого шляху, не піддаватися брехливим голосам і не відступати. Ми ті, хто вміє перетворювати слабкість на силу, хто стає непохитною стіною під час великих буревіїв, хто в найтемніші моменти життя наповнює світ любов'ю.
Ми неодмінно ще відзначимо це свято.
