Як Москва винищувала українців: кріпаки без земельних наділів.

Цього року 23 листопада вшановуємо пам'ять жертв голодоморів. Протягом цього місяця ми вшановуємо пам'ять тих, хто постраждав від Голодомору, а також обговорюємо його причини, серед яких основною є давня ворожнеча Москви до України та українців.

Редакція 057 створила ряд фактологічних матеріалів, що висвітлюють свідому політику Москви щодо знищення українців, яка триває й досі.

Селяни-кріпаки можна переосмислити як "підневільні селяни" або "кріпацьке населення".

Одним з аспектів тиску та знищення українського селянства радянською владою стало обмеження свободи пересування, що призвело до фактичного закріпачення селян — щоб вони не мали змоги залишати колгоспи.

Перший документ, який посвідчував особу, радянська влада запровадила у 1919 році. Це були "трудові книжки", які прикріплювали робітників до підприємств.

Коли трудящі мали необхідність, їм видавали картки на продукти, але це не практикувалося повсюдно. У 1923 році в СРСР ввели "посвідчення особи", яке містило важливу інформацію, таку як місце народження, сімейний статус тощо. Паспорти, в класичному розумінні, почали використовувати лише в 1932 році.

Селян, які досягли 16-річного віку, примусово зараховували до колгоспів. Виїзд за межі райцентру можливий був лише з дозволу керівництва колгоспу. За несанкціонований виїзд накладали штрафи, а за повторні порушення загрожувала кримінальна відповідальність — до трьох років ув'язнення.

Вибратись із радянського рабства було досить складно. Лише в окремих випадках діти могли вирушити до міста для навчання. Проте, серед тих, хто допомагав батькам у колгоспах, небагато могли отримати належну освіту для вступу до вищого навчального закладу. Крім того, для виїзду необхідно було отримати дозвіл від місцевих керівників.

Юнаки, які пройшли службу в армії, мали можливість залишитися на додаткову службу або приєднатися до міліції. Це був один із небагатьох варіантів для отримання паспорта. Інші альтернативи включали важкі фізичні роботи, такі як лісозаготівля, видобуток торфу або будівництво на Крайній Півночі та Далекому Сході. Врешті-решт, паспорт можна було придбати за хабар або за допомогою голови колгоспу.

Питання паспортизації селян було піднято лише в 1964 році, коли партійні діячі усвідомили, що промислові центри міст потребують робочої сили. У 1974 році Рада Міністрів СРСР ухвалила нове правило, згідно з яким всі громадяни, що досягли 16-річного віку, включаючи тих, хто походить із сіл, отримували паспорти. Видача нових паспортів розпочалася у 1976 році, і до завершення 1981 року близько 50 мільйонів селян в СРСР отримали цей документ.

Але вони й тепер потерпали від жорстких обмежень щодо прописки у великих містах. Тільки якщо те чи інше підприємство мало ліміт робочих місць: зазвичай, це були важкі або шкідливі умови праці, якими гребували містяни. До речі, звідси й пішло суто радянське, зневажливе слово "лімітА".

Сади вишневі поруч із домом...

Це також завжди дратує московитів - тяглість українців до землі, охайність, дбайливість, клопіт, щоб не проґавити жодного клаптику землі без турботи.

Масове знищення плодових дерев, викликане зростанням податкового тягаря, стало ще одним етапом геноциду селянського населення.

Лев Літошенко, видатний статистик та економіст з Харківської області, народився в Нижньодуванській волості Куп'янського повіту. У 1930-х роках його репресували внаслідок справи Трудової селянської партії. Одне з його досліджень показало, що у 1920-1921 роках податковий тягар на одне селянське господарство (включаючи продрозверстку, трудові повинності та різноманітні збори) у середньому перевищував довоєнні показники 1913 року в дев'ять разів. Також, якщо врахувати населення, кожен селянин вносив "народній владі" в десять разів більше праці та продуктів, ніж це було за царського режиму.

У подальшому становище селян лише погіршувалось: побори замінили з розверстки на натуральні податки.

Примусова і символічна оплата в колгоспах не могла забезпечити селян необхідними ресурсами для життя, тому кожен з них намагався вести власне господарство. У відповідь на це радянська влада запровадила податки на орну землю, тварин, які належали колгоспникам, а також на фруктові дерева і кущі. Крім того, селяни були зобов'язані постачати продукти, такі як масло, м'ясо, сир, зерно, картоплю, соняшник та вовну, за заниженими цінами, які іноді не покривали навіть витрат на виробництво. Тих, хто не виконував встановлену норму трудоднів або не міг сплатити податки, виселяли з населених пунктів. Унаслідок цього, аби вижити, селяни змушені були різати худобу, зменшувати площі посівів і рубати дерева.

На фото: виселення родин

Одна з найстрашніших практик, якими розправлялися з українцями під час радянської влади, полягала в запровадженні податку на дерева та чагарники, а також у масовій примусовій вирубці садів. Ці акції мали місце кілька разів: у 1929, 1939, 1948 роках, а останній раз — 1953-го, безпосередньо перед смертю Сталіна. У деяких селах жителі змушені були самостійно знищувати свої дерева та кущі через відсутність коштів для сплати податку, адже за несплату загрожували суворі покарання. В інших місцях цю роботу виконували спеціалізовані бригади "буксірів" та червоноармійці. Лише в 1954 році цей податок було скасовано, - згадувала письменниця Зоя Жук (Зоряна Живка).

Проте, це стосувалося не лише руйнування лісів, а також і знищення української культурної спадщини.

"Було втрачено численні стародавні види яблук, груш, слив, абрикосів, смородини, вишень, черешень, малини, суниць та старовинних персиків, відомих як бросквини. Деякі культури, такі як чишкун, айва, старі різновиди горіхів, а також гібриди вишень і черешень, а також персики, просто зникли, іноді навіть безслідно, залишивши лише порожнечу... Разом із цими втратами зникли також рецепти для приготування десертів і домашніх наливок. І навіть назви цих продуктів - зникли". - зазначає Зоя Жук.

Згідно з певними оцінками, ліквідувати наслідки, спричинені сталінськими указами, та подолати "фруктовий голод" вдалося лише у 1969 році.

На мою думку, відновити втрачене ніколи не вдасться — зниклі сорти та культивари, природні гібриди... вони залишилися у минулому назавжди. Зупинка селекційних процесів і розвитку на тридцять років — це безцінний втраченний час. І найголовніше, що може полегшити душевний біль тих, хто пам'ятає, як у чорних потворних формах з червоними зірками знищували щойно розквітлі сади? Такі рани може залікувати лише Бог. Лише Бог може простити такі гріхи. Нам належить пам’ятати.

За матеріялами Texty.org.ua, Главком