"Я завжди відчувала неприйняття до принижуючого ставлення з боку росіян. Я — бунтівниця," - поділилася акторка Вікторія Білан-Ращук.

Українська акторка Вікторія Білан-Ращук в інтерв'ю для УНІАН поділилася своїми думками про волонтерську діяльність, підтримку чоловіка на фронті, а також про свою давню мрію жити в Києві. Вона також торкнулася теми зйомок з російськими колегами, зокрема розповіла про те, кого з них вважала близьким другом, але в підсумку була розчарована.

Вікторіє, ви за знаком Зодіаку - Лев. Чи відчуваєте в собі цю левову силу та міць?

Отже, я - Лев, і з гордістю можу сказати, що обожнюю свій Знак Зодіаку. З дитинства я пишалася ним, проте іноді відчуваю, що його енергія стає занадто сильною. Іноді хочеться просто бути вразливою. Але лев у мені іноді проявляється так, що заважає мені, як жінці, відчувати легкість.

Ви - дружина військового. Які емоції та переживання супроводжують вас у ці роки, коли ваш партнер відсторонений від вас через війну? Як ви справляєтеся з відстанню, що виникає між вами?

Насамперед, я є дружиною надзвичайно обдарованого актора, який змушений був обрати шлях військового. Таким чином, я опинилася в ролі дружини військовослужбовця, хоча спочатку це не входило до моїх планів.

Як я переживаю? Мабуть, подібно до багатьох дружин, чиї чоловіки перебувають на передовій, а не в штабах або управліннях, а фактично на відстані витягнутої руки від ворога. Коли я отримую запитання "Як ти?" під час зустрічей, завжди відповідаю: "Це не життя". Коли він повертається з фронту, це схоже на радісний світанок, коли сонце з'являється на горизонті і починається новий день — одразу відчувається бажання жити. Але коли він знову вирушає на фронт, здається, що сонце заходить, і настає безкінечна ніч. Це дійсно важко, і, звичайно, нас до цього ніхто не готував.

Я надзвичайно глибоко відчуваю, коли йому важко. На початку війни, коли він вперше вирушив на Луганщину, до Рубіжного та Сіверськодонецька, я завжди відчувала, коли там виникає небезпека. Часто вночі я прокидалася від сильного почуття тривоги. Тоді я дійсно знала, що відбувається щось серйозне. Я починала йому писати, безперервно молитися, іноді, звичайно, плакала, хоча він про це не здогадувався. Я обіцяла собі не плакати і не нервувати, але не завжди могла стримати свої емоції.

Ваш чоловік в нашому інтерв'ю буквально розхвалив вас і сказав, що навіть не думає про інших жінок і не уявляє нікого, крім вас. А що ви можете про нього сказати? Які якості в ньому цінуєте найбільше, а які дратують?

Щиро зізнаюся, що не можу уявити собі нікого іншого поруч, окрім нього. Якось так вийшло, що вдвох нам комфортно в будь-якій ситуації: на роботі, вдома, під час відпочинку, коли просто дивимося телевізор, або коли гуляємо з собакою. Ми завжди знаходимо про що поговорити, вигадуємо цікаві ідеї. Коли він мене хвалить, мені це, звісно, приємно, але я й не сподівалася на інше, адже в нас настільки відверті розмови. Ми можемо відкрито говорити про те, що нас турбує, і не боїмося обговорювати навіть найскладніші теми. Інакше накопичені переживання можуть стати ще гіршими. Ми за активний діалог, тому поруч один з одним відчуваємо себе дуже затишно.

Він відзначається справедливістю, надзвичайною добротою, безмежною турботливістю, любов'ю та уважністю. Крім того, він виявляє мужність, сміливість, працелюбність, відповідальність і має чудову організацію в усьому, що робить. Іноді мені здається, що в цих якостях я не зовсім йому відповідаю.

Що дратує? Можливо те, що він занадто довірливий і багато пробачає людям. Інколи таке, що я б не пробачила. Не в тому сенсі, що я буду накопичувати злість, а в тому, що я буду з'ясовувати стосунки і ставити людину на місце. А він просто може викреслити з життя і все. Тобто він не буде розбиратись, вказувати на якісь недоліки чи похибки. А мені інколи хочеться розбірок. І я лізу, а він мене стримує. Можливо, це така його риса - не чіпай гівно, воно смердіти не буде. А я, як лев, якщо не порвати на шматки, то хоча б подряпати. А він мені ці нігтики підстригає, погладить, скаже, що не треба нервувати. І я вже мурчу тихенько в нього на плечі. З одного боку, воно дратує, а з іншого боку, дуже допомагає, не дає мені розтратити себе і не вв'язатися, так би мовити, в якісь не дуже хороші справи.

Поділіться своїм досвідом волонтерства. У яких локаціях ви мали можливість працювати? Які найстрашніші моменти вам запам'яталися або які емоції ви пережили?

Я займаюся волонтерською діяльністю вже багато років, починаючи ще до початку повномасштабного вторгнення та навіть до початку АТО у 2014 році. Це досить тривала історія, адже напрямки моєї роботи змінювалися в залежності від подій, що відбувалися в країні. Приблизно 15 років тому я почала допомагати дітям, які борються з онкологічними захворюваннями. Коли я познайомилася з Володею, він активно підтримав мою волонтерську діяльність, і ми разом організовували різноманітні заходи, збирали кошти, проводили фестивалі для дітей, які перемогли рак, записували їх у студіях, виступали на сцені та проводили час разом. Ми також відвідували лікарні, де допомагали батькам, які довгий час перебувають зі своїми дітьми, організовували виїзні перукарні, щоб вони могли отримати стрижку чи манікюр. Це була важлива частина нашої роботи.

Почалось АТО, звісно, ми не покинули цей волонтерський напрямок, але вже змушені були займатися додатково ще й АТО. В нас є бенд "А'лЯ PARTERR", і ми їздили в шпиталі військові, давали концерти для бійців. Знову ж таки, це чисто моральна підтримка. І звісно продовжували займатися дітками хворими.

Коли розпочалася масштабна війна, я приєдналася до нашого батальйону і підписала контракт на добровільній основі. Спочатку мені було запропоновано працювати в медичному секторі, але, усвідомлюючи, що я не маю відповідної кваліфікації і не хочу ризикувати життям, переплутавши ліки, я вирішила відмовитися. Замість цього я вирішила зайнятися тим, у чому справді маю досвід. Тож пішла на кухню, де було багато справ: ми прокидалися рано, готували їжу, а потім роздавали її новобранцям та добровольцям. У перші місяці війни до нас приходило близько 500-800 осіб щодня. Ми також забезпечували їжею звичайних людей, голодних бабусь та матерів, які приносили свої контейнерчики. Все це ми виносили, адже без перепустки зайти в штаб було неможливо. Ми також годували лікарів швидкої допомоги та волонтерів. Згодом я почала допомагати і на складі, де роботи вистачало — потрібно було розфасувати речі для хлопців та навести порядок. На жаль, я змушена була призупинити допомогу онкохворим дітям, оскільки не вистачало ні часу, ні сил, ні можливостей. Проте, якщо я дізнаюся про якийсь збір, обов’язково перевіряю його достовірність, адже шахраїв стало чимало, і, якщо все в порядку, я долучаюся.

Коли Володя перебував у Сіверськодонецьку, я дуже прагнула приєднатися до нього. Напередодні я навіть відвідала стрільбище, готуючись до поїздки. Одного разу я приїхала вночі, коли вони були на заводі "Азот", адже лише в цей час доби можна було пересуватися без ризику потрапити під мінометний обстріл. Він був вражений, побачивши мене там. Володя був упевнений, що я пробула там лише десять хвилин, але я знала, що це було близько сорока. Коли підійшов командир і повідомив, що необхідно терміново виїжджати, оскільки незабаром розпочнеться бій і ми можемо застрягти на кілька днів, Володя також наполягав, щоб я покинула це місце. Спочатку я образилася, але згодом зрозуміла: моя присутність створює небезпеку в першу чергу для нього. Він не зможе думати ані про себе, ані про своїх підлеглих, адже буде хвилюватися лише за мене. Наслідки могли бути жахливими. Тому я вирішила послухати його й не заважати, і, можливо, так я врятувала йому життя. В результаті я повернулася і продовжила роботу в штабі.

До речі, ви народилися в Дніпрі, але згодом вирушили до Києва. Які враження у вас залишилися від цього переходу? Які місця в столиці вам найбільше подобаються? Як проходили ваші перші дні в Києві?

Я завжди мріяла про життя в Києві. Після закінчення театрального коледжу в Дніпрі мені надійшла пропозиція працювати в київській опереті. Але в той час у мене було кохання в Дніпрі, і я вирішила прийняти запрошення до місцевого театру (тодішнього театру російської драми імені Максима Горького). З часом я відчула, що в Дніпрі мені стало тісно. Я займалася всіма можливими справами — вела концерти, писала рекламні тексти, грала в театральних виставах, співала в ресторанах і організовувала різноманітні заходи. Я усвідомлювала, що далі розвиватися тут вже не зможу, тому мріяла про той день, коли зможу виїхати. Час проходив, і Дніпро затягував мене, відкладаючи мої плани на переїзд. Проте доля посміхнулася мені, і я отримала можливість співати в Ялті. Завдяки цьому я заробила достатньо коштів, щоб спокійно орендувати квартиру в столиці та займатися улюбленою справою. У 2006 році моя мрія здійснилася, і я стала киянкою.

Я весь Київ люблю. Для мене це ідеальне місто, тому мені будь-де добре: Поділ, Хрещатик, набережна, гаванський міст. Мені дуже подобалась Оболонь, бо більшість часу там прожила. Люблю їздити Києвом і відкривати для себе красиві місця, які раніше не бачила. Я безмежно люблю його, та не проміняла б ні на яке інше місто, навіть іншої країни.

Найважчим був перший рік мого життя в столиці. Друзів я майже тут не мала, зв'язків теж не було, можна сказати, робила перші кроки. Я взяла всі свої демки, голос, начитки реклами, вокал, фотографії кастинг-директорам, і пішла по продакшенам. І рівно рік не було жодного дзвінка. Були якісь зйомки, епізоди, а стосовно запису голосу, радіо, реклами і ще чогось, не було рівно рік. І коли дзвінок пролунав, і я поїхала на запит, почалось все активно розвиватися. В цей перший важкий рік мене врятувало те, що орендувала квартиру на рік вперед, бо розуміла, що як для нової людини, мені буде важко на початку. Велике місто, затребуваність маленька, тому що нас багато. А в 2006 році я прослухалась та мене взяли в молодий театр актрисою, і я отримала роль Марії Лебядкіної в п'єсі Островського "Поздняя любовь", я її дуже любила, бо я в ній не тільки грала, а й співала. В 2009-му мене запросили в театр Лесі Українки.

Раніше театр, який носить ім'я Лесі Українки, був відомий під назвою театру російської драми. Як ви вважаєте, з чим це може бути пов'язано?

Це питання для мене доволі дивне, адже, по-перше, я ніколи не називала театр імені Лесі Українки театром російської драми, і завжди обурювалася, чому його так іменують. Вважаю це абсурдним. Причина в тому, що керівництво театру складали не ті люди, хто мав би. І це стосується не лише театру, а й Міністерства культури. Влада тоді була в руках осіб, які абсолютно не відповідали своїм посадам. Однією з таких фігур був колишній регіонал і депутат Київської Ради Михайло Резнікович, який активно підтримував все російське. Саме через це мене звільнили з театру — йому не сподобалося, що я виступала за Україну і навіть за лаштунками вигукувала "Слава Україні!", носила вишиванки. В результаті він викликав мене та попросив звільнити місце, оскільки такі люди, як я, йому в театрі не потрібні. Я втратила роботу, але не втратила бажання змінити ситуацію в цьому театрі. З моменту повномасштабного вторгнення театр нарешті став українським. Я щаслива, що це сталося, і Леся Українка може нарешті спокійно дихати.

Якщо говорити про вашу кар'єру співачки, то ви навіть стали лауреатом першого всеросійського конкурсу "Золотий голос". Як це було?

Ну, чому б і ні, я є співачкою, і в нас є власний гурт під назвою "А'лЯ PARTERR". Протягом першого року нашої діяльності ми провели близько 60 концертів. Згодом кількість виступів зменшилася, а через війну ми почали виступати лише на благодійних заходах, щоб підтримати різні ініціативи. Я продовжую співати, і це приносить мені велике задоволення.

Тоді я мешкала в Ялті і мала маленьку дочку, яку годувала грудьми. Це змушувало мене частенько літати на різні відбіркові конкурси, півфінали та фінали, роблячи швидкі поїздки туди і назад. На щастя, моя мама була жива і дуже допомагала мені в цей час, залишаючи свою увагу на донечці.

Чи дійсно в Росії важко отримати можливість вийти на сцену?

Я не докладала жодних зусиль для досягнення своїх цілей і нікому не пропонувала хабарів. Просто їхала та співала, але це давалося нелегко, адже відчувалося, що існують якісь угоди, щось постійно крутилася за моєю спиною. Я спостерігала несправедливість, що неабияк дратувало. І в мені, немов у лева, прокидається бунтівний дух, і хочеться всіх знищити.

Я не зупиняла свою музичну кар'єру, лише зробила паузу. У мене є безліч планів та ідей для нового альбому. Наразі я трохи сповільнила темп, щоб зосередитися на важливіших речах. Незважаючи на мій вік, у мене ще багато можливостей попереду.

Чи були плани на життя у Росії?

Ніколи в житті у мене не було планів жити в Росії. Я була в Санкт-Петербурзі двічі чи тричі. Вперше, коли я приїхала, мені страшенно не сподобалось, я ходила, як в кам'яному склепі, було відчуття, що це не місто. А вже коли я прилетіла в Петергоф, там, де все зелено, гарно, багато дерев, тоді відчуття вже були інакші. Але жити в Росії ніколи не планувала.

Що спонукало вас обрати шлях акторства? Які фактори вплинули на ваше рішення стати актрисою?

Доля обрала мій шлях, адже з самого раннього віку я обожнювала виступати перед публікою. Коли мій улюблений дитячий садок закрився на карантин, мама відвела мене в інший заклад, але я була категорично проти і не хотіла йти. Проте вже в перший день мені запропонували виступити перед іншими дітьми та вихователями після тихої години. Мене поставили на стіл, який став для мене сценою, і я з захопленням читала вірші та співала. Того дня мама не могла забрати мене додому, оскільки я була зайнята концертом. Так я закохалася в новий садочок, адже там я отримувала свою зіркову годину, імітовану сцену і своїх слухачів.

Звісно, з плином років мої вподобання змінювались, я дорослішала. Ще у школі я активно брала участь у всіх можливих заходах, концертах і виступах. І в один момент зрозуміла, що без цього життя втрачає сенс, і потрібно щось змінювати. Так ми почали шукати, куди можна вступити. Щоб ви розуміли, я зарахувалася до театрального коледжу, навіть жодного разу не відвідавши театр раніше. Проте, з перших днів навчання, спостерігаючи за студентами четвертого курсу на сцені, я закохалася в це мистецтво, і з тих пір воно стало невід’ємною частиною мого життя.

Які почуття та роздуми виникали у вас під час співпраці з російськими колегами до початку війни, і як ваше ставлення до них змінилося після агресії Росії щодо України?

Мені з хорошими російськими артистами вкрай мало довелось працювати. Тому що нам сюди, в Україну, привозили вічно якийсь непотріб. У них там доля акторська не склалася, так вони їх сюди відправляли. Вкрай рідко до нас щось толкове приїжджало працювати з відтіля. Я не хочу навіть зараз називати ці прізвища, просто хочу, щоб про них Україна назавжди забула. Мене дуже злило, що вони взагалі тут і ще й вимагають - вони тут, як пани, а ми, як раби. Які можуть думки і емоції викликати у людей, які свободолюбиві, вільні, а тут їх під каблук намагаються поставити.

Моє ставлення до них залишалося незмінним, адже з самого початку я не могла їх терпіти. По-перше, у мене не було до них поваги, оскільки вони не виявляли поваги до України та до нас. Їхня поведінка на майданчику створювала враження, що всі перед ними в боргу, а наші актори виглядали, як підлеглі, що було дуже принизливо. Я ніколи не могла з цим змиритися. І, відповідно, продюсери також не терпіли мене, адже я завжди висловлювала свою думку про це. Я навіть писала пости на цю тему, за що отримала чимало відмов у зйомках і кастингах. Так, я бунтар, не можу з цим нічого вдіяти. Несправедливість мене обурює, і я завжди про це кажу. Звісно, це приносить мені певні страждання.

Як змінилися ваші особисті та професійні відносини з російськими колегами після початку війни? Можливо, були серед них ті, хто вас підтримав?

Коли я згадую про початок війни, то відчуваю, як ми з акторами намагалися зв’язатися з людьми, щось донести, висловити свої думки. Але натомість отримували блокування, відмови, а згодом і видалення їхніх акаунтів. Чесно кажучи, не можу зрозуміти, навіщо ми це робили. Це було дуже принизливо. Тоді ще залишалася надія, що у людей нарешті прокинеться свідомість і розуміння. Адже вони довгий час просто існували, як корови на лузі, купуючи квартири, автомобілі та живучи комфортно за рахунок України.

У мене була лише одна близька подруга – Інна Гомес, з якою я познайомилася у 2004 році, під час своїх перших зйомок у кіно. Вона завжди вражала мене своєю свідомістю, була патріоткою України і не могла зрозуміти дій Росії в Грузії та Сирії, що абсолютно не підтримувала. Коли розпочалась війна, вона написала мені перше повідомлення: "Бери Вову і Катю, приїжджайте до мене, у Ростовській області є будинок". Я відповіла: "Ти серйозна? Вони напали на мою країну, і я повинна її захищати". Тоді вона почала переконувати мене, що винна не Росія, а Америка. Коли я почула цю абсурдність, відповіла: "Я зрозуміла, що ти маєш на увазі". Це стало для мене великим болем, адже я знала цю людину багато років.

Я не налагоджувала стосунків з тими, хто приїжджав до нас для зйомок. Навпаки, я відчувала неприязнь до спілкування з ними. Мене дратує, коли я відчуваю себе приниженою, тому я намагалася тримати їх на відстані.

Чи відчуваєте ви тиск або засудження з боку російських колег після того, як чітко заявили про свою підтримку України?

Чесно кажучи, мені зовсім байдуже. Немає жодного сенсу відчувати тиск чи осуд з боку людей, яких я давно виключила зі свого життя, і які для мене не існують. Я видалила їх не лише з Instagram та соціальних мереж, але й зі свого повсякденного оточення. Чи вони мене засуджують — це вже не має значення. Я не підтримую з ними жодного контакту, і не маю наміру слухати їхні думки чи критики. У мене є власна позиція та любов до України, і цього мені цілком достатньо.

Чи мали ви можливість обговорити війну з російськими друзями чи колегами?

Я ніколи не підтримувала дружніх стосунків з цими людьми, не прагнула до цього і не відчувала бажання. Зараз у мене немає жодних конфліктів з ними, оскільки ми не спілкуємося. Єдина особа, з якою в мене була певна близькість, це моя сусідка, з якою ми дружили, коли я була в першому класі. Її родина переїхала до Росії, і ми не контактували близько 35 років. Нещодавно вона написала мені в соціальних мережах та подякувала за те, що я не видалила її з Instagram. Я відповіла, що просто забула про неї. Мені навіть не хочеться обговорювати цю тему.

Чи стикаєтеся ви зараз з емоційними або моральними терзаннями, пов’язаними з вашим минулим досвідом роботи з росіянами? Як ви намагаєтеся впоратися з цими емоціями?

Я не є тим, що відчуваю; я усвідомлюю, що всі ми українці, і, зокрема, творча спільнота. Ми, по суті, відповідальні за те, що відбувається сьогодні. Ми не змогли відстояти свої права в кінематографії, дозволивши іншим почуватися панами, і не боролися за наше українське. Я не працювала в Росії, тобто не знімалася в їхніх фільмах. Проте я мала нагоди зніматися в Україні російською мовою, і, хоч нам не розкривали, хто є замовником, усі добре знали, що до 2014 року здебільшого це була Росія. Я не вважаю себе жертвою; скоріше, я одна з тих, хто причетний до цього злочину. Так, я відчуваю внутрішній конфлікт і часто питаю себе, чому в дитинстві мене не навчили цінувати важливість боротьби за українські цінності, охороняти свої кордони і захищати ідеї нашої нації, не дозволяючи принижувати нас.

В даний момент я докладаю всіх зусиль, щоб діяти на користь України та для неї. Я усвідомлюю, що мені потрібно виправити свої помилки, зокрема, донести людям значущість української мови, розуміння нашої історії та державності, а також любові до рідної землі. Лише через свої дії, спрямовані на захист українських цінностей, я зможу виправити свої минулі помилки.

Розкажіть більше про свою акторську діяльність. Чи доводилося вам долати якісь страхи заради зйомок чи йти на жертви?

Я досить відповідальна до своєї роботи. Неважливо, чи то велика в мене роль, чи епізод маленький. Для мене важливо створити історію людини, чим вона живе, що з нею відбувається, чому вона вчиняє так чи інакше, хто її оточує, які в неї внутрішні і зовнішні конфлікти. Для мене дуже важливо в цьому всьому розібратися. Якщо я буду розуміти, що зі мною коїться і що я роблю, і буду в це вірити, то мені повірять глядачі.

У мене була одна історія цікава. Пішла якось в магазин, ходила поміж стелажами з продукцією, обирала що купити. І за мною ходила жіночка, спостерігала. До того ж ходила з корзинкою, але нічого туди не клала, просто ходила та заглядала. І тільки я стала на касу, вона підходить близько до мене і так голосно на весь магазин, на касі: "Ти диви, а в житті вона нормальна". Тоді зрозуміла, наскільки вона повірила моєму персонажу в тому кіно, в якому вона мене бачила.

Я отримую величезне задоволення від роботи як у театрі, так і в кіно. Хоча ці два види мистецтва кардинально відрізняються за стилем, методами реалізації та складністю, кожен з них має свої унікальні нюанси. Я з однаковим захопленням займаюся створенням персонажів і сцен, тому не можу однозначно сказати, що мені більше до вподоби. Можливо, моє серце трохи більше належить музиці, адже я мрію про участь у мюзиклі. Якщо ця мрія здійсниться, я відчую, що виграла велику нагороду.

Завжди існує тривога перед першим днем зйомок, адже на плечах лежить значна відповідальність за формування нового персонажа.

Чи доводилось мені жертвувати? 20 червня 2016 року я грала виставу в Харкові "№13" Рея Куні, це комедія французька. А Володя саме цю виставу в цей же день грав в театрі Лесі Українки в Києві. І от, ми граємо в один день одну і ту ж саму виставу-комедію. І між першим і другим актом в антракті мені повідомляють, що померла моя мама. Це для мене був такий удар. Я розумію, що мені ще цілу другу дію грати, смішити. А там настільки смішна вистава і сама п'єса, що глядач невпинно сміється. Там немає навіть паузи для передишки. Мені здається, що це була та найбільша жертва, яку я відчувала тоді - зібратися з силами і дограти другу дію, знаючи, що мами моєї щойно не стало. Я мала грати, бо професія така - ми не можемо хворіти чи дозволити собі погано почуватися.

Яка роль залишила у вас найяскравіші враження і чому?

У мене вже накопичилося чимало ролей – приблизно 200, хоча не всі з них були великими: деякі епізодичні, а деякі й головні. Проте особливо в пам'яті залишилася чотирисерійна драма "Дружини на стежці війни", де я виконала роль Аліси. Також згадую "Майор і магія", де я грала майора Кулікова, "Голова" і "Голова-2" з моєю героїнею Катериною Жук, а також "Відступники", де я зобразила головного мафіозі Тамару Антонівну. Кожна з цих ролей – це абсолютно різні персонажі, які відрізняються як зовнішнім виглядом, так і своїми історіями, вчинками та рисами характеру. Я дуже пишаюся цими ролями і люблю кожну з них. Проте особливо мені запам'яталася Аліса з "Дружини на стежці війни". Я би хотіла грати більше таких персонажів – вона дуже різноманітна: займається картингом і боксом, їздить верхи, працює аніматором. У її історії стільки цікавих поворотів і трансформацій. Саме такі ролі мені до вподоби.

Взагалі, я б хотіла, щоб мене полюбило повнометражне кіно. Бо поки що мене люблять тільки серіали. Але я пишаюсь тим, що мене любить глядач. Знаю, що можу бути як драматичною, так і комедійною акторкою, можу бути легкою і дуже глибокою.

У чому запорука вашого успіху?

Мені важко висловити свої думки. Можливо, зараз я скажу дещо пафосне. Довгий час перед початком війни я завжди додавала хештег "люблю любити" до своїх постів. Відчуття любові наповнює мене. Це стосується не лише людей, а й моїх захоплень, тварин, природи. Я насолоджуюсь свіжим повітрям, виїздами до лісу і спостереженням за красою навколишнього світу. Мені подобається бути корисною. Не заради власної вигоди, а щоб дати щось важливе іншим. Колись мене запитали, чому я займаюся волонтерством. І тоді я зрозуміла, що ми робимо добрі справи не лише для інших, а перш за все для себе. Коли ти допомагаєш комусь, відчуваєш тепло в серці.

Що вас змушує найбільше сльозити?

По-перше, я дуже сентиментальна людина. Можу побачити картинку чи відео, де, наприклад, дідусь з бабусею танцюють або обіймаються. Це дуже мило і щемливо для мене. Можу дивитися відео про котиків і собачок, або побачити, що десь покинули якусь тваринку. Сентиментальність, чутливість - це перший мій випуск сліз. Ну, а друге і останнє, мабуть - зрада, розчарування і несправедливість.

Які ваші мрії?

Дуже дивно уявляти собі щось, крім мрії про мир, перемогу та закінчення війни. Це, напевно, єдине, про що ми всі мріємо. Щоб кожен був живим і здоровим, щоб родини знову об'єдналися, повернулися рідні, а Україна стала справді українською. Для мене це не просто мрія, а питання життя й смерті. Якщо Україна не стане українською, усе буде марним, а трагедії повторяться з ще більшими втратами. Я хочу бачити на чолі нашої країни людину, яка щиро любить цю землю, нашу державу та народ. Таку, що розуміє, наскільки наша країна багата на ресурси, цінності, історію, культуру і на безмежно талановитих людей. Мрію про те, щоб ми почали цінувати свою державу, щоб усі злочинці понесли покарання, а люди жили в щасті. Бо лише тоді, коли люди будуть щасливими, вони перестануть знищувати одне одного.