"Червоний Хрест оголосив: просіть ласощі в колонії". 810 днів ув'язнення Костянтина Миргородського.

"Охоронцям взагалі пофіг. Значить, везуть не на зону". Обмін

"В умовах полону я уявляв, що після повернення здійсню три бажання: виконати пісню Тараса Петриненка, торкнутись рідної землі та насолодитись сигаретою під ароматну каву, - ділиться спогадами військовий. - Коли після обміну я сідав в автобус, мені прийшла в голову думка: чому б не заспівати?"

Слідкуйте за нами в Telegram: основні новини у стиснутому форматі.

31 травня 2024 року Україна повернула з російського полону 75 українців. Серед них - Костянтин Миргородський, який провів у полоні понад 800 днів. У той день відео його співу, зняте журналістами, зібрало сотні тисяч переглядів у соцмережах.

Миргородський є один із засновників та інструкторів волонтерського проекту "Школа військових водолазів". Він був захоплений росіянами в березні 2022 року неподалік Бучі. Його родина була в курсі, що він потрапив у полон, проте з того часу не отримала жодних відомостей про його долю.

Росія, здається, не усвідомила, якого надзвичайного фахівця їй вдалося захопити. Костянтин регулярно використовує слово "пощастило", описуючи ситуації, які в звичайному житті навряд чи можна вважати щасливими випадками.

Костянтин Миргородський поділився своїм досвідом з LIGA.net, розповідаючи про масові викрадення мирних жителів, утримання в полон, тортури, пов'язані з російським телебаченням, а також про лікувальну силу музики. Ось його слова.

24 лютого я прокинувся від телефонного дзвінка друга, який повідомив, що на нас насуваються ракети. Тоді я вирушив у військкомат. Мене зарахували до роти охорони при Бучанському територіальному центрі комплектування.

Людей з бойовим досвідом були одиниці. Мій досвід - умовно-військовий. Служив в армії. Хороший спец у водолазній справі. Але сказати, що супербоєць - ні.

Перший день вторгнення наш взвод провів на одній з позицій у Бородянці. Кілька разів були команди зустрічати російські танки. З озброєння кожен з нас мав лише автомат і два магазини набоїв. Танки, на щастя, тоді не поїхали.

Потім нас передислокували в Клавдієве. До нас приїхали хлопці із кількома сумками зброї. Поставили перед нами, сказали: "Вам зараз потрібніше".

Ключове - у нас були "очі". У лісництві біля Клавдієва були вежі з відеокамерами для спостереження за лісом. З лісництва ми в режимі онлайн могли стежити за ситуацією на всіх дорогах навколо: що, скільки і куди росіяни перекидають. Я налагодив контакт із суміжниками і передавав інформацію з кількох точок на Київ.

На початку березня Клавдієве опинилося у визначеному середовищі. Нашим завданням стало уникати викриття. Ми повинні були залишатися непомітними та забезпечувати передачу інформації.

Врешті-решт вдалося здійснити кілька добрих вчинків. Ми надали допомогу хлопцям із розбитого підрозділу, забезпечивши їхнє виведення. Місцеві жителі приховували їх у різних місцях.

За якихось 50 метрів від нас одна з російських машин відстала від колони і зупинилася. Ми відчули радість, адже сподівалися, що зможемо її захопити. Але, як тільки ми вискочили, з'ясувалося, що ніхто не залишився - всі втекли. Проте сама машина залишилася на місці. Це була транспортно-заряджальна машина для реактивної системи залпового вогню "Ураган", на якій було 16 ракет з підривачами. Все це могло бути націлене на нас.

Витягнули підривачі та закопали їх у лісі. З автомобіля зняли кран, щоб унеможливити демонтаж ракет, навіть якщо їх повернуть. Призвали спеціалістів з найближчого села. Вони оперативно прибули на місце, завели машину, і один з двигунів пробурчав.

Викликали чотиривісну вантажівку, щоб вона її в ліс відтягла.

Один з молодиків зайняв місце за кермом. Поки авто відбуксировували, у нього відпав руль. Водій обернув його в руках і промовив: "Що це за неподобство приїхало? Асвабадітєлі, чорт візьми".

Вже потім я дізнався: коли Київщину звільнили, і машину, і підривачі хлопці передали ЗСУ. Всі ракети успішно повернулись до росіян. Але є нюанс.

Зранку 14 березня мені один з друзів написав: мовляв, Костян, ви там у глибокій дупі, почисти-но телефон, щоби не було ясно, що ти інструктор. Я послухався. Залишались якісь загальні водолазні фотографії і карти, куди я мітки наносив. Основну компрометуючу інформацію про роботу зі спецурою видалив.

В той же день отримали завдання підняти "пташку" для виявлення замаскованої техніки. Хлопці запустили любительський дрон і вирішили наблизитися до місця подій: вони рухалися лісовою стежкою, а ми - асфальтованою дорогою. І тут відбулася незабутня сцена: з-за повороту з'явилася російська БМД. На броні сиділи десантники. Це був розвідвзвод.

Ми втрьох. Усі одягнені в цивільний одяг і їдемо на звичайному автомобілі.

"Нас заставили лицем до капота, провели обшук. Попросили розблокувати мій планшет, але я зламав його об коліно. В одній миті піднявся гул. Почали стріляти під ноги і перевіряти мобільні телефони. У мене знайшли карту."

Мене забрали на перевірку, як найбільш борзого. Хлопців відпустили зі словами: приїжджайте за годину, якщо він чистий - заберете. Привезли до комбата. Він попередив: "Якщо не коригувальник - житимеш. Якщо коригувальник і по нас прилетить, далі ти не поїдеш".

Колись у мене на курсі був хлопець із ССО. Він розказував, як його готували: якщо у тебе хочуть вивідати якусь інформацію - вивідають. Умовно: коли почнуть нігті зривати, розкажеш все. Якщо, звісно, ти не супергерой. Я - не супергерой. Тому потрібно вміти брехати: кажи 90% правди, а 10% - найважливіше - ховай під брехню. І на допитах я почав плести якісь казки. Косив чи то під цивільного, чи то під тероборонівця. Паралельно думав, як не спалити своїх пацанів.

Мені поталанило. Це були молоді десантники, ще не втративші надію. Вони стали єдиними, хто не чіпав мене навіть пальцем. Навіть відганяли тих, хто намагався підійти з ножем.

Коли їхній командир дізнався, що я не сам, він дав вказівку терміново привести інших людей. Десантники вирушили на зустріч, яка була запланована для моїх товаришів. Але вони, спостерігаючи за ситуацією, помітили, що росіяни прибули без мене, і вирішили відступити.

Це стало моїм другим значним везінням - у мене були свідки, які бачили, як мене захопили.

Через добу до допиту долучили когось із водолазною підготовкою. Розпитували, де навчальні бази, що спецпризначенці робить. Я казав: "Які спецпризначенці, хто мене туди пустить?".

Розпочав свою історію з того, що працював водолазом і займався продажем спорядження. За його словами, спецпризначенці — це зовсім не його сфера. Він добре знається на своїй професії, а вдавати дурника було простіше. Ніхто не отримав від нього нічого цікавого. Врешті-решт, сказали, що відправлять його в Гостомель для розслідування ситуації.

Поки вантаж ще не відправили, до нас підійшов їхній офіцер, величезний, як ведмідь, і почав голосно вигукувати: "Що це за народ? Ніколи такого не бачив! Ми зайшли в Бучу, а звідти якась жінка з дробовиком стріляє по нас з балкона! Що з вами не так? Кажуть, щоб цих вивезти - нових завезти!"

У Білорусі, до речі, пізніше чув, як танкісти скаржилися на великі втрати. Загалом, кілька разів ставав свідком того, як вони були абсолютно шоковані через свої понесені втрати.

У Гостомелі мене відразу відвели до підземелля. Заявили, що я нещиро говорю. Зняли з мене одяг.

"Викинули на підлогу серед розбитого скла. Провели по цій небезпечній поверхні. Це були психологічні прийоми, щоб змусити мене побачити кров. На столі лежали кусачки, зброя та ще кілька дивних предметів."

Потім мене зв'язали досить хитро: ноги опинилися за вухами, а руки були заломлені. Коли один вузол підтягували, це викликало біль у всіх суглобах. Вони копирсалися в моєму телефоні, ставлячи запитання. Це був мій перший по-справжньому серйозний допит.

Мені знову пощастило - я втратив свідомість. Привели до тями. Дали підписати документи, що я комбатант - мовляв, так більше шансів, що мене не шльопнуть по-тихому. Кинули в один з холодильників на аеродромі, які були замість камер.

Там було 28 людей. Більшість - цивільні з Київщини. Деякі поранені. Ні води, ні їжі. Спали всі разом на брудному ганчір'ї. В туалет ходили там же в якусь банку.

Наші валили день і ніч. Кілька разів прилітало зовсім поруч. Ми сподівались, що стіну розвалить і зможемо втекти. Але, на жаль, не склалось.

23 березня на "Уралах" повезли у Білорусь. В сусідній машині один хлопчик спробував утекти - відкрив аварійний люк, виліз на дах і зістрибнув. Два "Тигри" із супроводу відкрили вогонь. Я чув, як працював кулемет. Вони кажуть, що його вбили.

Зачекайте хвилинку. Росіяни відчували сильний страх перед усіма гаджетами. Вони зашифрували свої побоювання, вважаючи, що в пристроях є маячки, які дозволяють відстежувати їхнє місцезнаходження. Тому вони знищували все, навіть цифрові годинники. Поки ми їхали, один розумний молодик зазначив: "Вони знищили всі наші пристрої. Тепер роздумуйте, що говорити далі. Вони нічого не зможуть підтвердити".

Отже, далі я безтурботно виконував обов’язки звичайного бійця ТРО, і вже не потрібно було згадувати про водолазну діяльність — жодних слідів нашої роботи не залишилось.

З Білорусі у декілька етапів нас перевезли на Брянщину. У Новозибків, СІЗО-2.

"Процес потрапляння до СІЗО розпочинається з етапу "прийому". Тебе змушують зняти одяг. Від воріт до основного корпусу ти проходиш крізь дві лінії співробітників ФСІН. На цьому шляху ти піддаєшся ударам і нападам собак. Тварини рвуть комусь ноги, а якщо ти падаєш – вони починають стрибати на тобі. Дехто отримує переломи ребер. Всіх зганяють вперед, штовхаючи ногами."

Важливість служби в теробороні допомогла мені уникнути жорстоких допитів. Мені знову усміхнулася удача.

Нашу безпеку забезпечували тюремні спеціальні підрозділи та місцеві охоронці. Спецпризначенці змінювались кожні кілька місяців — серед них були осетини, кадировці та інші. На початку травня, коли до нас привезли захисників Маріуполя з Оленівки, їх жорстоко знущалися. Особливо важко доводилося хлопцям з бойових спеціальностей: снайперам та гранатометникам.

Декілька осіб отримали тяжкі травми. Відбулись кілька летальних випадків. Причини були різними, не лише пов'язаними з допитами. Один з військових спеціального призначення вдарив літнього чоловіка, і, на жаль, він помер від отриманих ушкоджень.

Деяких так катували, що крики були нелюдські. Це було постійно: тебе допитують плюс-мінус нормально, але чуєш, як в сусідній камері людей катують болем.

У великій камері, що називалася "єкатеринка", панував невимовний холод. Харчування приносили спеціальні працівники, які займалися роздачею їжі. Виходити з камери дозволяли лише на допити або обшуки.

Харчували нас таким чином, щоб забезпечити лише мінімальні потреби організму. Хлопці виконали підрахунки і виявили, що добова норма не перевищувала тисячі калорій. В результаті всі почали стрімко втрачати вагу.

О 6:00 - час вставати. Зарядка була під забороною. З 6:15 до 6:30 швидко отримуємо сніданок. Потім займаємося прибиранням і готуємось до перевірок. Ці перевірки проходять дуже строго.

Охоронець камери має лягти на спину або на живіт, швидко проповзти під ліжками, повернутися, підвестись, закрити очі й зайняти позицію зірочки. Якщо під час перевірки виявлять навіть найменшу пилюку – всі зазнають наслідків. А якщо проповзати повільно – також не мине без покарання.

Перевірка тривала годину-півтори. Після неї - так звані оперативно-режимні заходи, виводять на допити. О 13:00 - обід і знову допити. О 17:00 - вечеря. О 19:00 - ще одна півторагодинна перевірка. О 22:00 - відбій. Наш сон вони не чіпали. Постійно в очі лупили лампи денного світла, але нас ніколи не підіймали.

У нашій камері було троє військових - я, офіцер-морпіх і старший прапорщик зі зв'язківців. Інші десятеро полонених - цивільні.

Існував юнак, якого разом із батьком викрали. Батько, що походив з Афганістану, отримав поранення в ноги, після чого його відібрали у сина. Син, молодий і статуристий, страждав від психічного розладу. Йому було надзвичайно важко, адже він зовсім не усвідомлював, що відбувається навколо.

Цивільних теж водили на допити, але не так пресували. Росіяни швидко поділили людей на тих, кому шиють справи - мінометників, артилеристів, - та обмінний фонд. Їм потрібен був пул людей, яких засудять за "вбивства цивільних". Решта - масовка.

Перший час нам намагались проводити політпросвітництво. З камери в камеру переносили телевізори. Вмикали новини, програми Міхалкова на флешках. Все це змушували переказувати. Але ми швидко навчились виділяти з них раціональне зерно.

Наприклад, коли в Україні вперше з'явилися HIMARS, багато хто активно заявляв, що вони будуть знищені. Минали тижні, але "хаймарси" залишалися неушкодженими. Таким чином, ми почали робити свої висновки.

Вихідними опівночі була якась тижнева підсумкова передача з детальним розбором. Я дуже хотів її подивитися. Раз пощастило - телевізор до нас потрапив у неділю. Коли всі заснули, заникався від очка (ми його Оком Саурона називали), щоб вертухай не побачив. Ввімкнув звук ледь-ледь і дивився, як обговорювали пакет допомоги від США. Запам'ятовував. Це на певний час допомогло підтримати настрій.

Проте в цілому цей "ящик" викликав жахливе почуття демотивації.

З новин стало відомо, що північні регіони України були звільнені. Ми спостерігали за тим, як люди нервували, коли розпочалися бойові дії на Харківщині. Раптом вся інформація перестала надходити. В один момент: телевізори потрібно було здавати, і все. Тоді я усвідомив, що Україна вистояла.

Відтоді і до моменту виходу ми були в інформаційній ізоляції. Але вони між собою обговорювали ситуацію, що не все так добре. Ми це чули.

У Новозибкові я провів більше року. У травні 2023 року нас упакували і відправили до Тули.

Цей момент був справді жахливим. Все повторювалося, як у страшному сні. Нас знову заштовхали у двори, призначені для прогулянок. Вечір приніс дощ, і ми змушені були стояти під ним усю ніч. Вертухаї ходили над нами, кричали, щоб ми ставали на коліна або закривали голови руками. Це було неймовірно важко, як морально, так і фізично. У одного з хлопців почався напад епілепсії. Ми благали про ліки — його стан був критичним. Але вони лише кричали: "Нам байдуже, нехай помирає". Ледве дочекалися ранку.

Виявилось, це була пересилка до виправної колонії у селищі Пакіно (Володимирська область). Там нас - десь 300 людей - тримали вже на зоні. В батареї в камері ми знайшли шкарпетку ЗСУ. І такі: "Опа! Попередники. Тут є наші".

Все розпочалося з нового етапу: той же режим, ті ж допити. Умови стали трішки кращими. Тепліше. Камери менші, але в них тепер більше людей.

Найстрашнішим тут був голод. Основою харчування був відвар з очисток гнилої картоплі. Ми почали конкретно втрачати вагу (у кого вона ще лишалась) та сили. Мені, наприклад, по вазі скидати вже не було чого, я просто падав.

Буквально тримались на хлібі. Його часто давали більш-менш нормально - буханка, розрізана на п'ять частин. Вона дійсно рятувала. Тому хліб - це було святе.

Нас постійно переміщували з камери в камеру. Раз попалась камера навпроти кімнати відпочинку спецури. Очко камери не повністю закривалося. Крізь шпаринку можна було піддивлятись у них новини. Так дізнались, що Херсон вже наш.

У колонії в Пакіно організовували прогулянки. В зимовий період навіть надавали бушлати. У Новозибкові ж бушлатів не було взагалі. Там, перед банею, у сильний мороз, просто викидали на прогулянковий дворик. Після двадцяти хвилин очікування, зовсім замерзлого, заганяли в баню, де без гарячої води і мила потрібно було за три хвилини встигнути помитися. Це був справжній абсурд.

В Пакіно, натомість, медичну допомогу не отримали. Ми жартували, що лікаря можна вважати ветеринаром.

У нього навіть не було зеленки. Хлопці перебували в жахливому стані, їхні тіла вражали страшні виразки. Щоб отримати допомогу від лікаря, потрібно було чекати мінімум місяць, поки він зможе прийти і обробити їх цим працьовитим фукорцином. На щастя, мене виразки оминули, я практично не мав проблем. У інших же ситуація була жахливою. Їх терміново відправляли до лікарні. У когось починалися серйозні проблеми, і навіть стався один випадок самогубства — хлопець не витримав важких обставин.

В Пакіно приїжджав Червоний Хрест. Половину людей від них сховали - просто закрили барак і сказали всім лежати на койках (що зазвичай було суворо заборонено). Якусь частину полонених Червоний Хрест викликав на бесіди, дали заповнити реєстраційні картки та шанс нарешті зв'язатись з рідними.

"І справді, ми були наївними: 'Ми привезли настільні ігри та ласощі. Не соромтеся звертатися до адміністрації'. Слухаючи це під уважним поглядом спецпризначенців, розумієш, чим може закінчитися спроба щось домогтися."

Прибули російські правозахисники. Ми ретельно готувалися до їхнього візиту. Протягом кількох днів нас навчали ходити прямо, а не так, як звикли - з руками за спиною та поглядом в землю. У камеру принесли стіл. Постелили скатертину - це було просто дивовижно.

Аж відкриваються двері - заходять хлопці в жилетках "правозахисники при президентові РФ", щось про права людини, якась Москалькова. За правозахисниками стоїть спецура та начальник зони - які вже нас "проінструктували", що можна казати. Правозахисники питають, як з харчуванням? Ми - худі, зморені - кажем: нормально. Вони такі: розуміємо, тут не курорт. Киваєм - не курорт.

Основну частину наших розмов займала тема їжі. Ми обговорювали, що хотілося б скуштувати, мріяли про страви, які плануємо приготувати вдома. Вигадували нові рецепти. Кожен з нас уявляв, як створює власний бізнес у сільському господарстві чи відкриває ресторан.

Проте в певний момент не всі могли витримати такі бесіди. Внаслідок голоду люди справді починали втрачати розум. Це викликало жах.

А росіяни гралися із нами: когось загодовували, інших тримали на голодному пайку.

Протягом року не відбулося жодних обмінів з Пакіно. Ми почувалися вкрай пригніченими. У полоні значно легше усвідомлювати, що хтось повернувся додому. Це викликає щиру радість, адже існує надія, що ти можеш стати наступним.

За останній місяць мені вдалося досягти певної ментальної рівноваги. Я опинився у компанії чудових морських піхотинців. Ми швидко знайшли спільну мову завдяки нашим захопленням – музикою та мотоциклами.

Ставлення до їжі стало більш спокійним – просто не хвилює. Крім того, нам дозволили займатися спортом. Існувала так звана фітнес-кімната, де всі займалися, коли мали сили. Спостерігалася помітна закономірність: якщо давали на дві порції більше, відразу ж всі знову починали тренуватися. Якщо харчування ставало гіршим, більшість ставала на паузу, чекаючи на кращі часи.

Я виконував українські пісні, і це мені дуже допомагало. Слухав повстанські композиції, роботи Тараса Чубая, Скрябіна та Тартака. Особливо морпіхи захоплювалися "Лицарським Хрестом". Все, що знав напам’ять, виконував з душею.

Надзвичайно спокійно - там можна було почути українську мову, але про пісні й мови й не йшлося. Востаннє я отримав прочухана саме через те, що хто-то дізнався про моє співоче захоплення.

Коли було зовсім паршиво, намагався не жаліти себе. Думав: "Вийдеш по-любому. Як би хєрово не було - треба тягти". У нас був мораторій на слово "скоро". За нього можна було ляща вихопити. Виходимо на вулицю: "Ну, коли нас вже поміняють? Ех, мужики, побачить би небо просто так". Або дивимося - о, хмари на Україну летять. Я їм повторював: "Мужики, не кажу "скоро". Але незабаром побачимо рідне небо".

7 травня. Мене з одним хлопчиною - з речами на вихід. Там була камера, в яку відправляли, тільки коли кудись везуть. Нас закинули в цю від'їзну хату. Нормально погодували. Дали заповнити примірник автобіографії і щось типу розписки, що немає претензій до РФ. Викликали у кабінет до опера. Опер - сама люб'язність.

Ще тиждень тому він завзято бив мене по печінці ногами, а тепер: "Будь ласка, стань так, щоб не впасти". Серед нас був хлопець — худий, наче анатомічний атлас. Його запитує опер: "Чому ти такий худий?" А той відповідає: "Та, пане начальник, пес його знає. Якось втратив у вазі". На що опер дивується: "Справді? Це дивно. Чому так?"

Два дні потримали в цій камері і розігнали назад. Але я вже розумів, що десь в списках я є. І чекав. Молився ввечері: "Господи, відправ мене додому. Скільки ж можна, а?".

30 травня. Нас знову покликали. Хлопці вже зрозуміли, що це стосується обміну. Вони зібрали мої речі. Ми узгодили: той, хто повернеться додому, зв’яжеться з усіма батьками.

Нам наділи мішки на голови і відвезли на аеропорт. У ніч ми провели в Іл-76, а вранці вирушили в політ. Після приземлення нас знову запхнули в автозаки. Я подумав: "От блин!". Але згодом усвідомив, що охоронці ніяк не реагують на нас. Їм це було байдуже.

Отже, транспортують не в місце позбавлення волі.

Прибули. Двері відчинилися, і один із чоловіків вигукнув: хто викликаний – виходьте, інші залишайтеся. Ми миттєво попрощалися. Почули своє прізвище. Вийшов. Зняв з голови мішок – полонених зі зв'язаними руками ведуть до цивільних бусів на звичайній стоянці.

Ми їхали ще годину. Напруга була неймовірною — лиш би все пройшло гладко. Адже нещодавно в автозаці залишили половину нашої групи. Нас одночасно змінювали з хлопцями з Суходольської колонії, і там також половину людей не забрали. Коли ми проїжджали Курщину, на екрані автобуса транслювали інструкції, як діяти під час обстрілу. Я подумав: "Непогано, оце так підготовка!"

Прийшли. Наш молодий чоловік зайшов і сказав: "5 секунд, і ми вас заберемо". Коли вже все підготували, він запитав, чим плануємо займатися. Я сидів на передньому сидінні і відверто відповів: "Плануємо кайфувати!".

Під час передання назустріч йшли російські полонені. Наші всі - підбиті, голови розбиті, худющі. Їхні - добре вгодовані, пристойно виглядають. Добре себе "чухали". Ми знали, що у нас полонених нормально тримають. Я ще пацанам казав, що в традиціях нашого народу немає такого лайна, як катування голодом. Але контраст різонув дуже.

У Сумській області люди зустрічали нас з прапорами, вітали, деякі навіть ставали на коліна. Я усвідомлював, що повертаюся в зовсім іншу країну, але був приємно вражений змінами.

На наше покоління випав момент, коли довелось боротись за незалежність. Пафосно звучить, але я так відчуваю: вони не змогли нас на коліна поставити. Маю стійке відчуття, що ми це пройдемо. Буде погано і важко. Але у нас буде краща країна.

Немає нічого приємнішого, ніж сніданок з дружиною після повернення додому. Я уявляв, як ми закінчимо ремонт на кухні, яка стане просторною та світлою. Хоча роботи ще тривають, ми вже з Настею сідаємо до столу в цій атмосфері, і це приносить справжнє задоволення! Я мріяв готувати їй сніданки, але швидко зрозумів, що нехай краще це робить вона. Не важливо, що саме приготовано — важливо, що смакота буде гарантована!