Це не війна, яку веде Путін.

У неділю "опозиційні сили Росії" планують організувати антивоєнну акцію в Берліні. Якби ці заяви мали реальний сенс і від акції можна було б очікувати якихось результатів, то в соцмережах вже б активізувалися відео з закликами на кшталт: "Постачання зброї Україні — наш єдиний шлях". Або ж: "Це не лише "війна Путіна", це конфлікт, за який ми всі несемо відповідальність". А якщо заглядати ще глибше у фантазії: "Сьогодні наш російський народ став безформною масою перед екранами телевізорів. Гіркоту власної безглуздої реальності мільйони нещасних людей компенсують імперськими мріями про велич."

Або щось подібне. Однак організована Юлією Навальною, Іллєю Яшиним і Владіміром Кара-Мурзою акція, здається, перетвориться на звичайну прогулянку Берліном у листопаді. Прогулянка без гідності та реальних наслідків. Щось на кшталт креативної грантової заявки для малозначущої НУО, яка прагне отримати фінансування з Німеччини чи Європи. Це не стільки боротьба з російським режимом, скільки спроба привернути увагу німецьких медіа. Тому якщо це й є демонстрація, то, мабуть, лише власної безпорадності.

Отже, мушу визнати, що на відміну від жовтневої "мирної акції" Сари Вагенкнехт та її супутників, у недільному російському рімейку відповідальність за агресивну війну Росії проти України лежить, врешті-решт, на одному конкретному росіянині.

Весь масштаб злочинності агресивної війни, усі жахливі прояви її безперервного терору проти мирного населення України Кара-Мурза, Навальний та Яшин зводять до зручного поняття "війна Путіна". Нібито, це не наша війна.

Колективна відповідальність? На це питання Кара-Мурза в одному з ефірів з неприхованою злістю кидається на Захід - це ж ви, мовляв, Путіна пригріли й виплекали. Захід винний у війні Росії проти України. Так каже не лише Кара-Мурза. Так каже ще й Путін. І так замикається імперське коло пороку.

Хотів би я впевнено стверджувати, що це не моя війна. Але такі слова ніколи не звучать. Ані коли розмовляю телефоном з мамою після чергової ночі російського терору, ані коли переглядаю фотографії друзів, які були на передовій і втратили кінцівки. Ніколи не скаже, що це не його війна чоловік зі Львова, якому російський терор назавжди забрав дружину та трьох доньок. Не вимовлять це й батьки 589 вбитих українських дітей, загиблих від рук росіян. Тих самих росіян, за яких Кара-Мурза, Навальна і Яшин не готові брати на себе відповідальність, але бажають говорити від їхнього імені на Заході.

Ось така вона, Росія. Її імперський світогляд вражає відсутністю самокритики, що в свою чергу підживлює безмежне самолюбство та самоаналіз. Для російських нєтвойнєнщиків питання України та війна, в цілому, залишаються на периферії їхніх інтересів.

Насправді право визначати "хороших рускіх" росіяни делегували нам, українцям. Вони передавали нам свої повноваження кожною бомбою, яку скидали на Маріуполь (і скидав їх не особисто Путін). Вони знов і знов підписували цей договір кожним своїм зґвалтуванням українських жінок у Бучі та інших наших містах (і ґвалтував їх не особисто Путін). І щонайменше 148 тисяч разів вони позбавили себе права на оскарження нашого вироку - кожним воєнним злочином після 24 лютого 2022 року. Скоєних не особисто Путіним і навіть не за його особистим наказом.

І так само вони делегували нам це право кожним своїм "важко сказати" на просте питання, чи варто постачати Україні зброю.

Наші вимоги до російської сторони — і ми маємо на це беззаперечне право — є досить чіткими. По-перше, визнання власної провини, усвідомлення сором'язливості, а також публічне вибачення. По-друге, підтримка територіальної цілісності та суверенітету України. Ми також очікуємо на підтримку постачання озброєння для України з метою самооборони. Крім того, важливо продовжувати введення санкцій, як індивідуальних, так і секторальних. Чекаємо на підтримку звільнення всіх українських військовополонених та політичних в’язнів, які перебувають у російських в'язницях. Наступним важливим пунктом є повернення викрадених дітей. Ми також вимагаємо виплати репарацій на відновлення України, які мають фінансуватися за рахунок податків російських громадян. І, зрештою, перед міжнародним правосуддям повинні постати не лише Путін, а й увесь російський режим, а також кожен військовий злочинець.

Мені байдуже, як росіяни житимуть із тягарем своїх воєнних злочинів після нашої перемоги. Проте я точно знаю, що шлях одужання нації починається не з применшення масштабів загарбницької війни чи з відмови національної відповідальності за неї.

Він починається з Віллі Брандта, що став на коліна перед польським меморіалом жертвам геноциду, скоєного його співвітчизниками. Мені складно уявити собі Навальну, Кара-Мурзу та Яшина на колінах перед Стіною загиблих за Україну на Михайлівській площі. Так само складно мені уявити, що їх вони коли-небудь будуть обрані на російських демократичних виборах.

Термін "російська опозиція" є оксюмороном, адже його зміст суперечить самому собі. У своїй PR-активності в умовах нереальної "війни Путіна" троє російських емігрантів значно більше заслуговують називатися "опозицією Путіна". Я знаю одного німця, який щодня проводить одиночну акцію протесту перед "Російським домом" на Фрідріхштрасе, вимагаючи, щоб ця організація "Россотрудничества" нарешті була піддана санкціям. І щоразу цей безневинний німець демонструє в мільйон разів більше порядності та гідності, ніж ті троє росіян.

Мінімум, що могли б вчинити Кара-Мурза, Навальний і Яшин, - це закликати своїх співвітчизників нарешті вимкнути телевізори, відключитися від пропагандистських сюжетів і вийти на вулиці. Але ж це надто ризиковано, скажуть вони. Занадто ризиковано. Так само я можу відповісти своїй мамі, коли ми наступного разу говоритимемо після чергової ночі російського терору.

Олексій Макєєв, представник України в Німеччині.